Шляхами караїмів. Бродіння молодого вина


Мапа: Омейядський халіфат, якому кинули виклик повстанці Абу Іси
Караїмський рух на світанку свого існування формувався як вільнодумна альтернатива догматичним релігіям. Тому мав чимало течій у межах власної конфесії. Послідовники молодої віри не протиставляли себе іновірцям, а вели з ними диспути, подекуди навчаючися мудрости, подекуди ділячися власним досвідом.

Тепер, коли ми побували в давній Юдеї та у Вавилонії часів перших халіфів, і намагалися зрозуміти коли й за яких обставин виник караїмський рух, саме час дати відповідь, у чому полягає його особливість.

Xavier Pascal Coste. Майдан Накш-е-Джахан у Ісфахані. Середина ХІХ ст.
Ми вже згадували про слова Анана бен Давида: “Уважно шукайте в Торі й не спирайтеся на мою думку”. Далі будемо казати трохи спрощено, інакше ризикуємо втонути в звивинах релігійної полеміки караїмських мудреців різних століть.

Отже вкажемо на головне, чим відрізнялися караїми: саме Тора й ширше – весь ТаНаХ – проголошувалися єдиним джерелом релігійних настанов, причому зі Святого Письма пропонувалося робити висновки самостійно. Обґрунтування було простим: якщо Превічний бажав би надати докладну інструкцію щодо тлумачень Тори, то без сумніву, зробив би це через пророків.

Але це не означає, що караїмами відкидалися будь-які коментарі до ТаНаХу. Вони не відкидалися, а, навпаки, всіляко віталися, та лише за однієї умови: жодні коментарі й пояснення не можна було оголошувати єдино правильними й створювати з них релігійну догму. Обов’язок кожного караїма – самому читати Тору й робити висновки.

Коли кажуть, що, приміром, караїми відкидають Талмуд, це не зовсім правильно. Талмуд караїми уважно вивчали, і за свідченням як іноземних мандрівників, так і самих караїмів, його важкі томи стояли на полицях книгозбірень у багатьох караїмських родинах. Але для прихильників караїмської віри написане в Талмуді було не істиною в останній інстанції, а лише однією з точок зору, поруч із якою можуть мати місце й інші думки.

Все це робило караїмізм абсолютно не подібним до іншіх релігій: на відміну від них, караїмізм ніколи не був, образно кажучи, машиною без зворотнього ходу. Тобто нові покоління караїмів могли переглянути висновки й надбання релігійної думки своїх попередників без будь-якого ризику наступити на горло власній пісні. А як це складно буває в інших конфесіях, згадаймо хоча б про те, як ламаються списи довкола проблеми целібату в священиків у одній з провідних християнських церков світу.

У зв’язку з вищесказаним – принциповою відмовою караїмів від створення догматики – постає питання: чи можна караїмізм взагалі вважати релігією або навіть конфесією? Релігієзнавці сперечаються щодо першого й погоджуються з другим, але для мене, як для послідовника караїмізму, відповідь на це питання, далебі ж, не очевидна. Висловлю своє бачення: караїмізм – це радше напрямок релігійної думки, підхід до Святого Письма, або метод його сприйняття. Знов-таки, кажу дещо спрощуючи, не вдаючись до розгорнутого аналізу. Усвідомивши це, можна багато що зрозуміти глибше.

Вивчаючи історію караїмської релігійної думки та історію взаємин караїмів і равіністів далеко не завжди ми можемо зрозуміти: з ким ми маємо справу в кожному конкретному випадку, чи був певний вчений або мислитель караїмом, чи равіністом? Якщо не поспішатимемо з висновками щодо релігійного розмежування, то зможемо краще зрозуміти, як в одній єшиві вчилася караїми з равіністами; як викладати їм могли представники й однієї, й прихильники іншої традиції. Так само стане зрозумілішим, чому чимало караїмських мислителів уважно вивчали святі книги християн чи мусульман та з симпатією ставилися до першоджерел як одних, так і інших. Хоча, звісно, маємо й численну полемічну літературу.

Як би там не було, але саме з таким підходом до осмислення Тори караїмський рух зазнав як швидкого злету в епоху, яку згодом назвали золотим віком караїмізму, так і повільного занепаду, що тривав кілька сот років, до другої половини ХХ ст.

В епоху, яку вважають часом виникнення караїмізму, в юдейському світі було чимало різних релігійних течій. Їх прихильники сперечалися, а ці рухи взаємодіяли, перетікали один у інший, трансформувалися й зникали, натомість на їх місці виникали нові напрямки й секти. Від деяких з них збереглися лише назви й туманні згадки. Це був надзвичайно цікавий і захоплюючий процес. Згадаймо деякі з цих давніх течій.

Одним з найяскравіших і найхаризматичніших релігійних лідерів того часу був Абу Іса Ісфахані, який жив у VIII ст. у Персії. Його батьки були бідними людьми, й сам він був неписьменним. Що не завадило йому стати успішним релігійним проповідником, і навіть почати війну за відновлення незалежности народу Ізраїля. Абу Іса визнавав пророками не лише пророків ТаНаХа, а й також Ісуса й Мухаммеда. Окрім ТаНаХа, він вважав богонатхненними книгами Євангеліє й Коран. Прихильники Абу Іси стали зватися ісавітами. Вони мали звичаї, які значно відрізнялися від визнаних іншими юдеями, наприклад, ісавіти не вживали вина й їжі тваринного походження, у їх середовищі були заборонені розлучення, навіть у тому разі, якщо один з подружньої пари вчинив перелюб.

У своєму молитовному завзятті Абу Іса перевершив навіть мусульман із п’ятиразовою молитвою: він практикував молитву сім разів на день. Його адепти вважали, що їх лідер знайшов шлях до загадкової землі синів Моше, що розташована за рікою Самбатіон. Згодом він зібрав десятитисячне військо й підняв повстання проти Омейядського халіфату. Яке, втім, не мало успіху. Військо Абу Іси було розбите в битві під містом Рей на півночі Персії, загинув і він сам. Про Абу Ісу ми знаємо з книги караїмського автора Якуба аль-Кіркісані “Книга вогнів і сторожових веж” і “Книги про релігії і секти” мусульманського вченого історика Абуль-Фатха аль-Шахрастані.

У VIII ст. в Персії виникла наступна течія – “дат аль-юдґанім”, прихильники якої називалися юдґанітами, за ім’ям її засновника Юдґана, або Юди з Гамадану. Його також іменували Аль-Раї (Пастир). Він був учнем уже згаданого Абу Іси, і певний час перебував у його секті. Юдґан вважав, що Святе Письмо має тлумачитися не лише в прямому, але й в алеґоричному сенсі, й намагався підкреслити його прихований внутрішній зміст. Людина, на його переконання, має свободу волі, тож відповідальна за свої вчинки. Аль-Раї проповідував суворий аскетизм, увагу до молитовної практики; його послідовники дотримувалися частих постів, відмовлялися від м’яса й вина, оскільки за часів Храму вони вживалися для жертвопринесень. Також цей Юда з Гамадану визнавав Ісуса й Мухаммеда пророками; вважав, що заповіді про суботу та свята актуальні лише за умови незалежности Ізраїлю, а за її відсутности мають лише символічне значення. Що в діяспорі не обов’язково дотримувати законів ритуальної чистоти та що можна вживати їжу іновірців. Ці звичаї юдґанітів занотував караїмський автор Якуб аль-Кіркісані в “Книзі садів і квітників”.

У Юдґана був учень на ім’я Мушка з Кому, який започаткував секту аль-мушканія. Від своїх попередників він відрізнявся тим, що вважав Мухаммеда пророком для інших народів, але не для народу Ізраїля, оскільки народові Ізраїля вже дана Тора. Караїмські автори згадують ще секти шадганітів та окбарітів.

З такого розмаїтого спектру думок і практик поступово викристалізувався караїмізм, але у свою ранню епоху він був не зовсім таким, яким ми його звикли бачити нині.

Предыдущая РФ готовит «референдум» по присоединению захваченных регионов Украины — СБУ
Следующая В Украину вернули тела 25 защитников – Минреинтеграции

Нет комментариев

Комментировать

Ваш адрес email не будет опубликован.