Трагедия крымскотатарского народа продолжается и сегодня

Я впервые узнала о трагедии депортации крымскотатарского народа в 1989 году.

Спочатку відчула її під час одного з приїздів до Криму у глухому агресивному спротиві російських військових відставників і частини «нових корінних кримчан», поверненню киримли на батьківщину. Моє (ще дитяче) розуміння катастрофи почалося саме з цього. Із замаскованої і незамаскованої ненависті – сичання таксистів, екскурсоводів по «романовскім і пушкінскім мєстам», бібіліотекарок у санаторіях – до народу, половина якого була знищена, і який після років вигнання повертався на свою землю.

Рекомендуємо! Депортація без покарання: як Росія годує світ міфом

Тоді я ще не розуміла масштабу історичної катастрофи, яка сталася з кримськими татарами, але саме тоді вперше інтуїтивно відчула солідарність і співчуття. Пізніше було багато текстів, вражаючий фільм «Хайтарма», багато розповідей і страшних історій про затоплені баржі з мешканцями кримськотатарських сіл з Арбатської стрілки.

На жаль, це не кінець історії. Трагедія кримськотатарського народу триває і сьогодні . Я пам’ятаю про Геноцид кримськотатарського народу.